Звичайним є те, що найвищою цінністю і пріоритетом державної політики мають бути визнані інтереси дитини. Це стосується не лише соціальної сфери – освіти, медичної допомоги, культурного розвитку тощо, але й економічного сектору, адже сьогоднішні діти – це високопрофесійні кадри та потужний двигун розвитку нашої держави у майбутньому. Саме сьогоднішні діти будуть навчати, лікувати, забезпечувати правопорядок, видобувати вугілля, видавати книжки… будуть ухвалювати рішення… Але сьогодні їм потрібен наш захист та опіка.

Права дитини — система можливостей, які необхідні особі для її комплексного та цілісного розвитку в умовах і відповідно до вимог середовища, беручи до уваги незрілість дитини (за міжнародно-правовими актами визнається «кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, що застосовується до даної особи, вона не досягає повноліття раніше»).

Правовий захист дітей в Україні регулюється законодавством України і передбачає наступне:

- Розголошення чи публікація будь-якої інформації про дитину, що може заподіяти їй шкоду, без згоди законного представника дитини забороняється. Крім того, законодавством України передбачено, що посадові особи та працівники, які здійснюють заходи із попередження насильства в сім’ї, інші заходи із захисту прав дитини або родини не можуть розголошувати відомості про особисте та сімейне життя, що стали їм відомі у зв’язку з виконанням їх службових обов’язків.

- Відповідно до законодавства забороняється будь-які види експлуатації батьками своєї дитини. Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини (ст.150 Сімейного кодексу України).

На даний час ведеться статистичний облік щодо випадків насильства в сім’ї, в т.ч. і по відношенню до дітей. Такі сім’ї беруться на облік, винні притягуються до адміністративної і кримінальної відповідальності, потерпілим надається допомога.

Також у державі проходить масштабна інформаційна кампанія щодо протидії жорстокому поводженню з дітьми та насильства в сім’ї, навчання фахівців служб у справах дітей, центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, управлінь у справах сім’ї та молоді, розробки реабілітаційних програм роботи з особами, які зазнали насильства в сім’ї. Система заходів з попередження насильства в сім’ї передбачає також притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні насильства. Вчинення насильства в сім’ї, а також невиконання захисного припису карається штрафом або виправними роботами, а у разі, якщо цих заходів недостатньо, застосовується адміністративний арешт. Коли ж насильство в сім’ї має ознаки злочину, застосовується кримінальна відповідальність.

Законом України «Про охорону дитинства» визначено, що предметом основної турботи та основним обов’язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Законодавством закріплені обов’язки батьків щодо виховання та розвитку дитини :

- виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї і родини, свого народу, своєї Батьківщини;

- піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток;

- забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя;

- поважати дитину;

- забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини;

- забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

Відповідно до Цивільного кодексу України (стаття 242) батьки (усиновителі) є законними представниками своїх дітей. Вони мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина або дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень.

Проте, в Україні ще досить поширеним явищем є відсутність належного батьківського піклування, яке зумовлено комплексом соціально-економічних, морально-етичних та психологічних причин: бідність, наркотична або алкогольна залежність, безробіття, трудова міграція, смерть або хвороба одного із членів сім’ї тощо.

Відповідно до законодавства країни, батьки або особи, які їх замінюють, можуть бути притягнутими до адміністративної відповідальності за таких причин:

- ухиляння від виконання передбачених законодавством обов’язків щодо забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання неповнолітніх дітей (стаття 184 Кодексу про адміністративні правопорушення);

- доведення неповнолітнього до стану сп’яніння (стаття 180 Кодексу про адміністративні правопорушення);

- учинення насильства в сім’ї, тобто умисне вчинення будь-яких дій фізичного, психологічного чи економічного характеру, внаслідок чого була завдана шкода фізичному або психічному здоров’ю потерпілого (стаття 173-2 Кодексу про адміністративні правопорушення).

Батьки або один із них можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вони:

- не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;

- ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини;

- жорстоко поводяться з дитиною;

- є хронічними алкоголіками або наркоманами;

- вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;

- засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Правовий захист дітей та право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю. Контроль за умовами виховання і утримання дітей у сім`ї проводиться органами опіки та піклування. Протягом останніх років такий контроль значно посилився, що призвело до збільшення чисельності батьків, притягнутих до адміністративної та кримінальної відповідальності, чисельності батьків, позбавлених батьківських прав.

Права та обов’язки матері, батька ґрунтуються на народженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому Сімейним кодексом України.

Мати й батько мають рівні обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Однією з поширених причин розірвання стосунків дитини з одним із батьків є розлучення батьків. В Україні існує надзвичайно високий коефіцієнт розлучень. Якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, то інший має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод. Суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини, місце та час їхнього спілкування, з урахуванням віку, стану здоров’я дитини, поведінки батьків, а також інших обставин, що мають істотне значення. В окремих випадках, якщо це викликано інтересами дитини, суд може обумовити побачення з дитиною у присутністю іншої особи. Законодавство України не містить норм, що обмежують особисті відносини та контакти дитини з обома батьками, які проживають в різних державах. Батьки, які проживають у різних державах мають рівні права на спілкування з дитиною, якщо це не обмежується судовим рішенням. Дитина та її батьки для возз’єднання сім’ї мають право на вільний в’їзд в Україну та виїзд з України у порядку, встановленому законом відповідної держави.

Правовий захист дітей відповідно до чинного законодавства держава забезпечує через сприяння створенню для дітей-інвалідів та дітей з вадами розумового або фізичного розвитку необхідних умов, рівних з іншими громадянами, надання можливостей для повноцінного життя і розвитку з урахуванням індивідуальних здібностей та інтересів, гарантує надання їм відповідної матеріальної допомоги, встановлення одному з батьків дитини-інваліда чи особі, яка його замінює, на підприємстві, в установі чи організації незалежно від форм власності, за його згодою, скороченого робочого дня, надання додаткових оплачуваних відпусток, відпусток без збереження заробітної плати та інших пільг.

Пріоритетним напрямком роботи щодо соціального захисту прав дітей із фізичними вадами, психічними захворюваннями та розумовою відсталістю є реабілітація.

Соціально-правовий захист дітей

Захист людини в дитячі роки, коли відбувається духовне, моральне, фізичне становлення особистості, засвоєння національних та загальнолюдських культурних цінностей і коли навіть тимчасові нестатки й помилки дорослих здатні заподіяти шкоду і деформувати її розвиток, має бути одним з головних завдань при формуванні стратегії розвитку нашої держави.

В цьому світі визнано, що сім’я є інтегральним показником суспільного розвитку, який відображає моральний стан суспільства і є могутнім фактором формування демографічного потенціалу.

Більшість сімей недостатньо реалізує свої виховні функції. Сімейні тяготи, обмеженість батьків у часі для спілкування з дітьми призводять до розриву внутрісімейних зв'язків, обмежують можливість батьків і дітей разом проводити дозвілля і відпочинок. Внаслідок зниження престижу сім'ї, нестабільності сімейних стосунків, відсутності необхідної культури сімейного життя, пияцтва батьків зростає кількість сімей, що розпадаються, та дітей, які потрапляють до спеціальних дитячих закладів, жебракують, бродяжать.

Визнано, що основними причинами виникнення проблеми безпритульності дітей є соціальне розшарування суспільства, бідність більшої його частини, різке зниження доходів і рівня життя населення, безробіття, низька ефективність роботи навчальних закладів, правоохоронних органів щодо профілактики безпритульності дітей, відсутність у багатьох випадках дієвого механізму реалізації конституційних прав громадян, зниження ролі і статусу сім'ї як вагомого соціального інституту.

З метою соціально-правового захисту дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах, та застосування ефективних форм їх соціальної підтримки в Україні Постановою Кабінету міністрів України від 11 травня 2006 р. № 623 затверджено Державну програму подолання дитячої безпритульності і бездоглядності на 2006-2010 роки. До основних причин, що зумовлюють дитячу безпритульність і бездоглядність, слід віднести такі:

невідповідність організації роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань сім'ї та дитинства реальним потребам суспільства;

неспроможність батьків утримувати дітей, що зумовлює збільшення звернень до притулків;

жорстокі форми виховання дітей в сім'ях;

психологічна криза стосунків батьків та дітей;

неспроможність або небажання сім'ї виконувати виховні функції;

перебування дітей під опікою матеріально неспроможних родичів (бабусь, дідусів);

експлуатація батьками праці дітей, що призводить до послаблення будь-якої мотивації до продовження навчання;

нездатність державної інтернатної системи забезпечити соціалізацію вихованців з урахуванням їх потреб та умов розвитку суспільства;

низька результативність роботи органів опіки та піклування, недосконала система виявлення неблагополучних сімей.

Одним з напрямів подолання сирітства є створення та поширення форм сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Мета цієї Програми полягає у подоланні дитячої безпритульності і бездоглядності, запобіганні сирітству, створенні умов для всебічного розвитку та виховання дітей.

Основними завданнями Програми є:

розроблення та запровадження ефективних форм роботи з профілактики дитячої безпритульності і бездоглядності, виявлення на ранній стадії сімей, які неспроможні або не бажають виконувати виховні функції, та забезпечення захисту прав дітей, які виховуються в таких сім'ях;

застосування ефективних форм соціальної підтримки дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах;

створення єдиного електронного банку даних про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, з наступним впровадженням системи їх обліку;

запровадження ефективних форм і методів роботи з дітьми, які перебувають в закладах соціального захисту;

завершення роботи з формування мережі закладів соціального захисту дітей та удосконалення їх діяльності;

забезпечення підготовки та перепідготовки фахівців закладів соціального захисту дітей.

Виконання Програми дасть змогу:

розробити і запровадити ефективні форми роботи з дітьми та їх біологічними батьками з метою усунення причин безпритульності і бездоглядності;

реалізувати право дітей на сімейне виховання, насамперед біологічними батьками або в прийомній сім'ї, дитячому будинку сімейного типу;

спрямувати роботу органів опіки і піклування з урахуванням пріоритетності впровадження сімейних форм влаштування дітей;

поліпшити фінансове та матеріально-технічне забезпечення закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також дитячих будинків сімейного типу, прийомних сімей, притулків, центрів соціально-психологічної реабілітації дітей;

забезпечити кваліфікованими кадрами заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також дитячі будинки сімейного типу, притулки, центри соціально-психологічної реабілітації дітей;

створити єдину інформаційну систему ведення обліку кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;

реорганізувати притулки в центри соціально-психологічної реабілітації дітей.

У результаті виконання Програми передбачається забезпечити:

зменшення на 50 відсотків кількості безпритульних і бездоглядних дітей;

проведення реабілітаційної роботи з біологічними батьками дітей;

надання комплексної допомоги сім'ям з дітьми, зокрема сприяння працевлаштуванню батьків, отриманню державної допомоги.

Умови, що на сьогодні склалися, призвели до такого соціального явища, як безпритульність і бездоглядність дітей. Діти, що покинуті батьками або самі покинули сім'ю, в якій не створено нормальних умов для життя та повноцінного розвитку, займаються бродяжництвом, жебракуванням, крадіжками, систематично вживають алкогольні напої, токсичні і наркотичні речовини та часто стають жертвами сексуальних злочинів, залучаються дорослими до протиправної діяльності. Життя і здоров'я таких дітей постійно перебуває під загрозою, а збільшення їх чисельності також становить певну загрозу для суспільства.

Втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність посягає на основи суспільної моралі у сфері розвитку і виховання молодого покоління, згубно впливає на молодих людей, створює для них спотворені орієнтири, прищеплює асоціальні ідеї, аморальні погляди й навички, істотно впливає на рівень злочинності неповнолітніх. Особливо небезпечними є дії, спрямовані на втягнення осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, у злочинні групи, у вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів, а також тих, які поєднані з незаконним обігом наркотичних засобів або зброї, із застосуванням насильства посягають на статеву свободу та статеву недоторканність особи.

Відповідно до ст.36 Конвенції ООН про права дитини, держави-сторони захищають дитину від усіх форм експлуатації, що завдають шкоди будь-якому аспекту добробуту дитини.

Кримінальній відповідальності за втягнення неповнолітнього у злочинну чи іншу антигромадську діяльність можуть бути піддані особи, які на час вчинення цих дій досягли вісімнадцятирічного віку.

Однак необхідно враховувати, що кримінальна відповідальність за зазначені дії настає як у разі, коли доросла особа знала про неповнолітній вік втягуваного, так і тоді, коли вона за обставинами справи повинна була або могла про це знати.

Відповідно до ст. 304 Кримінального кодексу України, втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, у пияцтво, у заняття жебрацтвом, азартними іграми – карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.

За змістом закону під втягненням неповнолітнього у злочинну чи іншу антигромадську діяльність треба розуміти певні дії дорослої особи, вчинені з будь-яких мотивів і пов'язані з безпосереднім впливом на неповнолітнього з метою викликати у нього рішучість взяти участь в одному чи декількох злочинах або займатись іншою антигромадською діяльністю. Втягнення завжди передбачає наявність причинного зв'язку між діями дорослої особи і виникненням у неповнолітнього бажання вчинити протиправні дії.

Зазначений наслідок може досягатися за допомогою всіх видів фізичного насильства (заподіяння тілесних ушкоджень, мордування, катування тощо) і психічного впливу (погроза застосувати насильство, завдати матеріальних збитків, зганьбити в очах однолітків та товаришів, позбавити повсякденного спілкування, переконання, залякування, обман, шантаж, підкуп, розпалювання почуття помсти, заздрості або інших низьких почуттів; давання порад про місце й способи вчинення злочину або приховання його слідів; обіцянка приховати сліди злочину, забезпечити грошима, подарунками, розвагами тощо).

Втягнення неповнолітнього у злочинну чи іншу антигромадську діяльність, вчинене службовою особою, яка при цьому зловживала владою чи службовим становищем або перевищила владу чи службові повноваження, за наявності до того підстав кваліфікується за статтею КК, якою передбачено відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність. При цьому вчинення неповнолітнім злочину, заняття іншою антигромадською діяльністю, його захворювання на алкоголізм чи наркоманію мають розглядатись як настання тяжких наслідків.

Під втягненням у пияцтво (ст. 304 КК) слід розуміти умисне схиляння неповнолітнього у будь-який спосіб до систематичного вживання спиртних напоїв, збудження у нього такого бажання (спільне вживання спиртних напоїв, умовляння їх вжити, пригощання ними, дарування, розрахунок ними за виконану неповнолітнім роботу тощо). Той факт, що неповнолітній, незважаючи на такі дії, не вживав спиртних напоїв, так само як і ступінь його сп'яніння, на кваліфікацію дій винної особи не впливають. Поодинокий випадок доведення неповнолітнього до стану сп'яніння тягне адміністративну відповідальність за ст. 180 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Втягнення у заняття жебрацтвом (ст. 304 КК ) - це умисне схиляння неповнолітнього у будь-який спосіб до систематичного випрошування грошей, речей, інших матеріальних цінностей у сторонніх осіб як самостійно неповнолітнім, так і спільно з дорослими особами.

Під втягненням у заняття азартними іграми (ст. 304 КК розуміється умисне схиляння неповнолітнього у будь-який спосіб до систематичної гри на гроші чи інші матеріальні цінності, при якій виграш залежить від випадковості (у карти, рулетку, "наперсток" та ін.).

Вживання спиртних напоїв, заняття жебрацтвом або азартними іграми визнаються систематичними, якщо вчинюються не менше трьох

разів протягом нетривалого часу.

Залучення неповнолітнього у незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту, а також залучення неповнолітнього чи малолітнього до вчинення таких дій з метою збуту чи до незаконного збуту цих речовин може здійснюватись у різних формах, наприклад в обіцянні матеріальної чи іншої вигоди, використанні їх матеріальної чи службової залежності, обмані тощо. Відповідальність дорослого за ч. 3 ст. 307 КК настає в тому разі, коли він усвідомлював, що особа, яка залучається ним до вчинення суспільно небезпечних дій, є малолітньою, чи коли він за обставинами справи міг і повинен був про це знати.

Схиляння неповнолітнього до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або одурманюючих засобів, які не є наркотичними, психотропними чи їх аналогами, полягає у вчиненні умисних ненасильницьких дій (умовляння, залякування, пропонування, давання порад тощо), спрямованих на збудження у неповнолітнього бажання вжити ці засоби (речовини) хоча б один раз.

Спонукання неповнолітніх до застосування допінгу - це будь-які умисні дії (умовляння, пропозиції, поради, переконування, примушування, застосування насильства, погрози, шантажу тощо), спрямовані на збудження у такої особи бажання вживати допінг чи спробувати це зробити хоча б один раз. Такі дії можуть полягати у даванні тренерами, керівниками спортивних, культуристських чи інших товариств, клубів, груп, секцій вказівок про застосування допінгу, у погрожуванні відрахуванням у разі відмови тощо.

Серед різноманітних способів втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність найбільш небезпечним є примушування до вчинення конкретного суспільно небезпечного діяння, особливо коли таке примушування супроводжувалося мордуванням, катуванням, заподіянням середньої тяжкості чи тяжких тілесних ушкоджень, погрозою вбивством, умисним знищенням або пошкодженням майна тощо.

Під примушуванням неповнолітнього до участі у створенні творів, що пропагують культ насильства і жорстокості (ч. 3 ст. 300 КК, а також творів, зображень або кіно- та відеопродукції, комп'ютерних програм порнографічного характеру (ч. 3 ст. 301) розуміються будь-які умисні дії, поєднані із застосуванням фізичного (побої, тілесні ушкодження, катування тощо) чи психічного впливу (погрози застосувати насильство, знищити майно, розголосити певні відомості тощо) і спрямовані на те, щоб особа, яка не досягла вісімнадцятирічного віку, виступила автором (співавтором) відповідного твору або взяла участь у його створенні як актор, режисер, оператор тощо.

Залучення неповнолітнього до створення або утримання місць розпусти з метою наживи або без такої та до звідництва для розпусти (ч. 3 ст. 302 КК) полягає у вчиненні будь-яких дій, спрямованих на те, щоб неповнолітній взяв безпосередню участь у відкритті місць розпусти під виглядом масажних кабінетів, лазень, нічних та стриптиз-барів, у доборі персоналу чи учасників розпусних дій, у придбанні або найманні приміщень для їх утримання, у забезпеченні їх функціонування, у сприянні сексуальним стосункам між незнайомими людьми тощо, а так само у самих розпусних діях.

Примушування чи втягнення неповнолітнього у заняття проституцією, тобто у надання сексуальних послуг за плату (ч. 3 ст. 303 КК, здійснюється шляхом застосування насильства чи погрози його застосування, знищення чи пошкодження майна, шантажу (наприклад, у формі погрози повідомити батькам, сусідам, товаришам неповнолітнього відомості, що його компрометують) або обману (наприклад, у формі обіцяння надати роботу масажистки, артистки, офіціантки, одружитися, сприяти участі у конкурсі без наміру виконати обіцяне).

Втягнення неповнолітнього у злочинну чи іншу антигромадську діяльність батьками, опікунами, піклувальниками, педагогами, спортивними тренерами, керівниками практики студентів, наставниками неповнолітніх на підприємстві чи в установі, як правило, свідчить про підвищену суспільну небезпечність цих осіб.

На високий ступінь їх суспільної небезпечності може вказувати й те, що вони втягнули в зазначену діяльність неповнолітніх, які перебували в матеріальній чи іншій залежності від них, а також те, що останніх було втягнено у злочинні групи, у вчинення тяжких, особливо тяжких злочинів, зокрема поєднаних із незаконним обігом наркотичних засобів чи зброї або посяганням на статеву свободу та статеву недоторканність особи.

Стаття 28 Конституції України проголошує, що кожен має право на повагу до його гідності.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи катуванню.

Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.

У статті 164 Сімейного кодексу України вказано підстави позбавлення батьківських прав. Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він:

1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;

2) ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини;

3) жорстоко поводяться з дитиною;

4) є хронічними алкоголіками або наркоманами;

5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва.

Стаття 33 Конвенції ООН про права дитини захищає дітей від незаконного зловживання наркотичними засобами та психотропними речовинами, як вони визначені у відповідних міжнародних договорах, та не допускати залучення дітей до протизаконного виробництва таких речовин і торгівлі ними.

Відповідно до ст. 34 Конвенції, держави – учасниці зобов’язані захищати дитину від усіх форм сексуальної експлуатації та сексуальних розбещень. З цією метою Держави – сторони вживають всіх необхідних заходів щодо запобігання:

- схилянню або примушуванню дитини до будь-якої незаконної сексуальної діяльності;

- використанню дітей з метою експлуатації у проституції або в іншій незаконній сексуальній практиці;

- використанню дітей з метою експлуатації у порнографії та порнографічних матеріалах.

Держави – учасниці захищають дитину від усіх форм експлуатації, що завдають шкоди будь-якому аспекту добробуту дитини.

Держави – учасниці вживають усіх необхідних заходів для сприяння фізичному та психологічному відновленню та соціальній інтеграції дитини, яка є жертвою усіх видів нехтування, експлуатації чи зловживань, катувань чи будь-яких жорстоких, нелюдських або що принижують гідність видів поводження, покарання чи збройних конфліктів. Таке відновлення та реінтеграція мають здійснюватися в умовах, що забезпечують здоров’я, самоповагу і гідність дитини.

Основним завданням будь-якої держави є підвищення добробуту дітей. Беручи на себе зобов’язання досягти такої мети, світові лідери погодились керуватися принципом «діти – передусім за все», який означає, що потреби дітей під час економічного піднесення і в часи скрути, як на внутрішньодержавному, так і міжнародному рівнях, а також у сім’ї, повинні задовольнятися в першу чергу.